АННА САНДЕН
(КНІЖНІСТЬ)
мамин самвидав, книжки всюди
та шлях до власного роману

Література формує особистість, наповнює голову думками, створює ідеї та іноді навіть змінює життя. Сила та міць однієї невеличкої книги незмірні: часто саме між рядків ми закохуємося, знаходимо вірного друга або досвідченого вчителя, пізнаємо себе. Разом із видавництвом IST Publishing Platfor.ma продовжує проєкт, який розкриє вплив літератури на життя наших сучасників. Чергова героїня нашої рубрики — Анна Санден, письменниця, радіоведуча та засновниця міжнародного продакшну Limelite, що зняв «Ворошиловград». З Анною ми поговорили про те, чому книжки для неї як ікони, які видання пережили її 27 переїздів, та як вона сама мігрує від «авторки» до «письменниці».
Читання — це джерело чого завгодно: настрою, знань, натхнення. Для мене важливо всюди бачити книги. Навіть просто як об'єкти. Тому вдома у книг немає окремої полиці або кімнати, вони розставлені всюди: на кухні, у вітальні, в спальні та навіть у ванній. Як для когось ікони — так для мене книги. Книжкова полиця в спальні — це перше, що я бачу, коли відкриваю очі. Напевно, це дарує мені спокій: якщо що, завжди є куди втекти — в книги.
Я навчилася читати в чотири роки. Мене навчив дідусь, і я читала йому газету «Известия» — нічого не розуміла, але читала. Зате я розуміла літературу. Для мене це був тотальний ескапізм. Мені хотілося, щоб навколо все було іншим — і я знаходила це «інше» в книгах.
У дванадцять років я перечитала в дитячій бібліотеці просто все, включно з написами на одязі бібліотекаря. І тоді мені видали дорослий абонемент, хоча зазвичай його доводиться чекати до шістнадцяти. Я завжди брала п'ять–сім книг, і завжди повертала їх навіть трохи раніше, жодної не загубила. Головною складністю було дотягнути все це додому. Досі пам'ятаю, що банка консервованих помідорів, які бабуся доручала мені купувати в магазині, була легшою, ніж книжки.
1.
2.
3.
4.
5.
6.
Моя подруга була із заможної родини. У них було безліч книг, про які я інакше могла лише мріяти, наприклад, радянська серія «Иностранка». Завдяки подрузі та цій серії я познайомилася з Мілорадом Павичем (1), Селінджером (2) і Аксьоновим (3). А журнал «Юність» подарував мені Ніку Турбіну (4) і Юрія Нагібіна (5). Турбіна мене так вразила, що я навіть виписувала її вірші собі в зошит. Вона потім увійшла в «Клуб 27», список рано загиблих талантів. Правда, ще за її віршами одразу було зрозуміло, що нічим хорошим це закінчитися не могло.

А ще я дуже любила Марко Вовчок (6). За її поетичність та лаконічність мови. Це неймовірно, але вона вміла писати одночасно чуттєво і при цьому без зайвих сантиментів.
За мною ніхто особливо не стежив, тому я читала все підряд. Перші прочитані мною самостійно книги — це «20 тис. льє під водою» Жуля Верна, а ще «Декамерон» Джованні Боккаччо. Жуль Верн — це як письмове пригодницьке кіно. А в «Декамероні» я нічого не зрозуміла, зате мені сподобалися картинки.
Джованні Боккаччо, «Декамерон», ілюстрації Юрія Гершковича, Художественная литература,
1988 рік
Поезія зі мною з самого дитинства. Все завдяки тому, що моя мати буквально дихала віршами. Вона була інженером-теплотехніком, але потрібно було ще якось заробляти. Мама сама блискуче вивчила англійську — і перекладала сонети Шекспіра, публікувалася з ними. А з більш секретного — заборонені західні журнали. Щоправда, бабуся весь час переживала, що її посадять, тому мама врешті припинила. Але самвидав в нашому домі був завжди: Цвєтаєва, Мандельштам. Моя мама все друкувала руками, потім в Ленінграді це якимось чином потай випускали. Один з примірників дістався нам, його я зберігаю досі. Це 1973–й рік.

Осип Мандельштам, «Стихотворения», самвидав, 1973 рік
Якщо і є книга, яка мене сформувала, то це українська письменниця Оксана Іваненко і «Сандалики, повна швидкість!». У її героїв завжди була якась проблема: хтось був ледачим, хтось постійно брехав. І за допомогою казки вона розповідала історію, корисну для виховання, але при цьому без повчальності. І всі її герої щось долали. А оскільки я сама з дитинства змушена була чимало долати, то мені це дуже імпонувало. Я просто закохалася в «Сандалики» і ще одну її книгу — «Лісові казки».

Ще з казок був, звичайно, Ганс Крістіан Андерсен. Я досі не даю своїй дочці його читати, бо нащо їй ця депресія? Над Андерсеном я ридала просто безупинно. Зате я думала, що якщо вже у дівчинки з сірниками все так погано, то у мене справи явно краще. Як не дивно, життєвий оптимізм у мене пішов саме від цієї абсолютно суїцидальної прози.
Звичайно ж, я любила Антуана де Сент-Екзюпері. Що цікаво, коли «Маленького принца» прочитала моя дочка, то побачила в цій книзі щось зовсім інше. «Що значить ми відповідаємо за тих, кого приручили?! Гаразд, якщо це маленька дитина, але дорослі — люди усвідомлені, хай самі за себе відповідають», — наполягала вона, і я не змогла її переконати. Хоча сама все життя прожила саме з думкою, що я відповідаю за людей — і втратила через це купу сил.

На 13-річчя мамина подруга не придумала нічого кращого, як подарувати мені «Моральні листи до Луцилія» Сенеки. Тут я і стала стоїком. Особливо на тлі всього мороку Андерсена. Цей Сенека досі зі мною. За все своє життя я переїжджала 27 разів, в тому числі по різних континентах. Але ця книга їздила зі мною всюди. Таких видань у мене кілька: ще Ахматова, Блок, Цвєтаєва.
Серед книг, що на мене вплинули, також Фелікс Кривин. Його «Калейдоскоп» і «Кишенькова школа» — це дуже коротенькі, але при тому місткі, дотепні й точні твори про речі: про вікна, краватки й всяке інше. Коли я вперше його прочитала, то подумала: ого, а так можна писати?

В останні роки я читаю досить багато. Торік прочитала 52 книги, а у 2019-му — 64. Один з найбільш тривалих періодів без читання трапився, коли мені було десять років. Це сталося після книжки «Білий Бім, чорне вухо». Я була так вражена цим трагізмом, що вирішила не брати в руки книги, не знаючи, що там може бути всередині. Ну а раз в анотаціях не писали, хто там і коли трагічно помре, то я не читала взагалі.

Я не дочитую книги, якщо мені не подобається. Є така методика: читати стільки сторінок, скільки тобі років. Не зачепило — не мучте себе. Мінус тільки в тому, що з кожним роком доводиться читати все більше.
Я можу забути про те, що позичила комусь гроші, але я точно не забуду, хто взяв у мене почитати книгу. Я навіть завжди записую собі на видному місці, кому і яке видання дала. Не люблю це. Зате я із задоволенням дарую книги й іноді спеціально замовляю їх, щоб подарувати. В принципі, у мене залишаються тільки улюблені книги — просто їх багато. Всі інші я віддаю або в Фундацію Дарини Жолдак, або в районні бібліотеки.

Я завжди привожу книги з-за кордону. Я не можу не зайти там в книжковий, а якщо вже заходжу, то не можу не купити, хоча багато з цього у мене є в електронному вигляді. Ну а якщо орендую десь квартиру на AirBnB, то беру з собою книгу «Ukraїner» — і залишаю там. Така в мене традиція. А до цього дуже багато років робила так з «Awesome Ukraine». Коли ми їздили в Канн на головний рекламний фестиваль світу, то взагалі брали з собою десятки книжок і всім дарували.
Хоча для мене є важливою фізична присутність книг, я читаю і багато електронних. Мені дуже подобається їхня доступність і те, що можна не здогадуватися про сенс англійського слова. Я поважаю мову настільки, що не хочу гадати: а, ось це, напевно, означає ось таке. В електронній книзі можна натиснути на слово — і тобі відразу видає пояснення і синоніми. Але мені здається, що фізичний екземпляр досі важливий. Тому що книги змінюють атмосферу будинку. А ще ти бачиш книгу і вона ніби підказує тобі: читай!

У мене проблеми з хайпом. Я завжди читаю книжкові огляди в The New Yorker і The New York Times, але ніколи не купую бестселери відразу. Мені завжди хочеться почекати, перш ніж купити щось дуже популярне. Наприклад, я б радила не витрачати час на Донну Тарт. Вона написала величезний роман, він епосний, він трилерний. Але для мене — плаский. А, наприклад, в Ієна Бенкса в «Вулиці відчаю» той же набір, але виходить не розчинний суп, а висока кухня. Але це тільки моя думка, адже література — не бухгалтерський облік, всі читають по-різному. Наприклад «Все ясно» Джонатана Сафрана Фоера мені дуже сподобалася, а далі, в «Страшенно голосно і неймовірно близько» і в «Ось я» він, як мені здається, просто грає ті ж ноти.
Література для мене завжди була чимось дуже трепетним. І коли у мене в самої вийшло дві книги, я не без зусиль це усвідомлювала. Я досі мігрую від слова «авторка» до «письменниці». Першу свою книгу «Рідні чужі люди» я взагалі довго не могла прийняти, я її мало не відштовхувала: «Ой, що це?!». Зараз я вже можу подивитися на неї спокійно і без зайвої скромності сказати: це хороша коротка проза. Зараз її перекладають англійською, тому що є певний інтерес до видання за кордоном. З другою книгою — графічним романом «Все це триватиме далі» — вже було простіше, я прийняла її відразу. І зараз ми її теж перекладаємо її англійською.
Мені здається, досі не придумано нічого геніальніше, ніж писемність і література. З гарною книгою можна прожити ще одне життя. Я б дуже хотіла, щоб якомога більше людей прочитали розповіді Еліс Монро. Тому що завдяки їй за кілька годин можна прожити десятки життів. І це будуть повноцінні і насичені життя. Вона надзвичайно майстерно укладає роки переживань в кілька сторінок.

Я часто перечитую книги. Книги — це річка, неможливо прочитати одну і ту ж двічі однаково. Змінюємося ми, через це змінюється і книга. «Милий друг» Гі де Мопассана, який я прочитала в 18 років, і який я прочитала зараз — це кардинально різні речі.

Я б хотіла отримати книгу з автографом Філіпа Рота. Ось у мене є, скажімо, топ-5 улюблених письменників, і я зазвичай кажу, що нумерації немає, вони всі улюблені. Але все ж Філіп Рот — номер один. Те, як він міг викладати думки, як він створював персонажів — це дивовижно. Ти бачиш його героїв як через МРТ, тільки не фізичне, а МРТ їхнього життя, їхніх принципів, страхів, вразливості. Таких авторів я більше не зустрічала.
З українських я б дуже хотіла автограф Марко Вовчок. І Ліни Костенко. В юності я часто закохувалася, тому з поезією вставала вранці й засипала ввечері. Для мене було дуже важливо ось це: «Ого, вона висловила саме те, що я відчуваю!»

Мені дуже пощастило з вчителькою української літератури. Вона зазвичай заходила в клас і відразу починала читати поезію. Я, як завжди, переживала якусь свою 2038-ту закоханість і, звичайно, мліла. Вона говорила: Аню, хочеш знати, хто це написав? Так я полюбила Сосюру, який спочатку мені зовсім не подобався. Тільки з часом я зрозуміла, що це тонкий поет про кохання.

Якби я могла вибрати книги, які обов'язково потрібно прочитати всім, то це в першу чергу була б «Колиска для кішки» Курта Воннегута. Це один з моїх улюблених авторів. Мало хто може так написати. Наприклад, «Бійня номер 5» — про бомбардування Дрездена можна було написати вульгарно, похабно, сопливо. Воннегут пише емоційно скупо, навіть бідно, але врешті через його книгу ти ніби сам опиняєшся там, в руїнах Дрездена.

Я вважаю, що ніякі книги забороняти не можна. Як це взагалі дивно звучить — заборонити книгу. Я читала «Mein Kampf», багато років тому мені подарував її мій друг — теж єврей. Це був дивний подарунок. Але потрібно читати такі речі, щоб знати історію і розуміти, що з цим робити. Я б не забороняла нічого, а просто заздалегідь дуже добре пояснювала, що це за книги і про що вони. Я б скоріше заборонила якусь Даніелу Стіл, яка, здається, моргає — і у неї вже виходить книга. Просто дерев шкода на цю макулатуру.
Всі навколо щось радять. Можна і я пораджу книги, що, як мені здається, варто прочитати протягом місяця, щоб життя стало кращим? Нора Галь «Слово живе і мертве». Припиніть читати щось інше, якісь «Пиши, скорочуй». Нора Галь набагато краще і приємніше вб'є вам всі канцеляризми та виправить мову. Вівек Марті — це віцеадмірал Офіцерського корпусу охорони здоров'я США, його книга вже перекладена українською, називається «Самотність». Це про те, чому нам добре разом з кимось, і чого нам іноді не вистачає. Якщо що, це не про натхнення або мотивацію, це про реалії сьогоднішнього дня. А ще оповідання Довлатова — щоб зрозуміти, як з фейлетону створити сюжет. І «Бобо в раю» Девіда Брукса, щоб посміятися над собою. Ну а завершіть місяць Джуліаном Барнсом з «Love, etc.» — це чудова історія без сюсюкання. І, звісно, «Птах за птахом» Енн Ламотт — про те, як писати і як жити.

Девід Вайт «Consolations»
Напевно найкраща відповідь на питання, чому Вайта треба прочитати, цитата «Anger is the deepest form of compassion»: «Злість — глибока форма співчуття». Ця збірка короткої прози складається з понять, слів. Від А — «Alone» до W — «Work». Поет, письменник, філософ і спікер Девід Уайт неймовірно глибоко занурює тебе в кожне поняття. При цьому крізь товщу чистої води ти чітко бачиш яскраву крапку сонця. Ця книга — дивовижне поєднання красномовства і лаконічності.

Гленнон Дойл «Untamed»
Це краще за ранкову каву й тренування. Крім того, що ця книга бадьорить і допомагає тримати власне «Я» в тонусі. До того ж за допомогою неї ти робиш генеральне прибирання в голові.

Нора Круг «Вітчизна»
Нора Круг — це німкеня, яка переїхала в США. В цьому графічному романі вона досліджує історію своєї родини. Нора ставить собі питання про те, що таке бути німцями зараз і що таке бути німцями у період перед та під час війни. Вона ніби вдивляється у провину німців, зокрема в Холокості — і намагається розібратися в антисемітизмі в Німеччині в цілому і на прикладі своєї сім'ї. Нора намагається зрозуміти, що ж рухало її рідними, чому вони вчиняли саме так. Це приголомшлива книга, яку мені було дуже важко читати, тому що я вела діалог з авторкою і не могла нейтрально сприймати її спроби пояснити чи «виправдати» вчинки своєї сім'ї. Читати її довелося два тижні, але це було важливо для мене.
книжок з особистої бібліотеки
5

Сем Харріс «Свобода волі, якої не існує»
Мені подобається кивати такому видатному розуму, як Сем Харріс. Прочитайте — і знайдете спокій та індульгенцію. Свободи волі не існує. Причому хай це звучить як фаталізм, але насправді це певне звільнення. Або, можливо, просто руйнування хибної впевненості «я контролюю свої вчинки, як і своє життя».

Джанет Вінтерсон «Не тільки апельсини»
Одна з найбільш насичених рефлексій про дитинство і юність, яку я тільки читала. Ти весь час знаходишся в стані шоку і поваги одночасно. І при цьому весь час помічаєш, що ледве не кожна цитати вносить крихітну, але беззастережну зміну в твоє сприйняття життя.

Видавництво IST Publishing подарувало Анні Санден артбук молодої української художниці Каті Лесів «I Love You» про життєві цикли — від квітчання до зів'янення. «Ми прочитали графічний роман Анни «Все це триватиме далі» і нам здалось, що артбук молодої української художниці Каті Лесів «I Love You» про життєві цикли — від квітчання до зів'янення — за своїми інтонаціями та настроєм може виявитись близьким та важливим досвідом для Анни. Нам імпонує працювати з авторами, що цікавляться темами чуттєвостей, переживання різних емоційних станів: від одержимості до самотності. Це важливі теми, які потребують концептуалізації та розмови художньою мовою, а такі авторки як Анна Санден, Катя Лесів якраз рухаються у цьому напрямку.
ІНТЕРВ'ЮЕР:
ЮРІЙ МАРЧЕНКО
КОМАНДА
ДИЗАЙНЕРКА:
ВАЛЕРІЯ ГОРОДЧАНІНА
ФОТОГРАФКА:
КРІС КУЛАКОВСЬКА

КУРАТОРКИ ПРОЄКТУ:
КУРАТОРКИ (IST PUBLISHING):
КАТЕРИНА НОСКО
АНАСТАСІЯ ЛЕОНОВА
ТЕТЯНА КАПУСТИНСЬКА
МАРІЯ ФРОНОЩУК
КУРАТОРКИ (PLATFOR.MA):
E-mail дайджест від PLATFOR.MA!
Пишемо листи, які хочеться витягати зі спаму, навіть якщо вони туди випадково потрапили. Регулярно розповідаємо історії зі сфери креативу та соціально важливих тем, аби вам було, чим надихатися.